Смужка людей, що тягнеться догори на лижах, маламути з санками та ніким не протоптана стежка перед нами. Ця мандрівка приємно нагадує якусь зимову експедицію далеко на Півночі, в Лапландії чи Алясці, не було хіба що Полярного Сяйва.
фото Borys Viktjuk
Дізнавшись про можливість від Turbo Winter піти у зимовий беккантрі тур, я майже не думаючи подала заявку. До цього була двічі в зимових походах та встигла закохатися в пагорби закутані снігом. Маршрут, погода, спорядження і ночівля, цього разу все було складніше, ніж в попередні рази але водночас і цікавіше.
В перший день мандрівки наша група приїхала в гуцульське село Дземброню, де ми оселилася в кемпі “Білий Слон”. Він став острівцем затишку, де всі вирішили свої передмандрівні справи. Також сама локація була дуже зручна, бо наступного дня маршрут стартував з сусіднього села Бистрець, от ми і могли поспати трохи довше. Щоб навчитися ходити на лижах та снігоступах, перевірити чи підходять зимові черевики і як бонус роздивитися пагорби довкола, мали пробний похід з Слона по нескладному маршруті в перший день.
фото Borys Viktjuk
Я не вмію їздити на лижах, тому взяла собі снігоступи. Їх та іншу частину спорядження (теплий зимовий спальники, гамачі, трекінгові палиці) брали на місці в кемпі, тому з дому я їхала з майже пустим наплічником. Ходити на снігоступах спочатку дуже незручно, ніби черевики на 15 розмірів більші. Але потім звикається, почуваєш себе супер-людиною, коли швидко чавкаєш по снігу, де в звичайному взутті провалюєшся по пояс.
фото Borys Viktjuk
Щоб лижа при підйомі не їхали назад, використовують “камус” — підкладка, яка зачіпається гачками на ковзаючу частину лижі та через ворсисту поверхню буксує рух лижі вниз
Згодом в кемпі ми ознайомилися з маршрутом, пройшли інструктаж по лавинній безпеці. Майже кожного року в Українських Карпатах люди помирають через сходження лавин, зриваються із засніжених карнизів чи замерзають. Ймовірність нещасного випадку велика, якщо йти непідготовленим. Нами ж опікувалася команда професіоналів, тому хвилюватися не було причин.
фото Максим Баландюх
Кожному роздали лавинний набір та пояснили як ними користуватися: біпер або лавинний датчик — пристрій, за допомогою якого шукають людину засипану лавиною, зонд, щоб нащупати її під високим шаром снігу і лопатка, щоб швидко відкопати пострраждалого, бо з кожною хвилиною відсоток на виживання зменшується. У перші 15 хвилин шанси на виживання 93%, за 45 хв. шанси зменшуються до 26%. До речі, все лавинне спорядження також можна орендрувати в магазинах Gorgany або на місці в Слоні. В перший день після приготувань, смачної вечері та сауни, в затишному дерев’яному будиночку я заснула тільки приклавши голову до подушки. Завтра буде не так тепло і затишно.
Зранку автобусом ми під’їхали в с. Бистрець. На старті нас вже чекали інструктори та два пси маламути, Джамбо та Макс. Ці пси не тільки милі завойовники сердець, вони невід'ємна частина команди. На рівні з іншими піднімалися в гори й тягнули частину провіанту, чим нам дуже допомогли.
фото Borys Viktjuk
Хоча маламути дуже дружелюбні та працьовиті собаки, але мають свій характер. Коли їм не хочеться йти, вони просто ляжуть і будуть лежати. Вплив на них має тільки хазяїн, якого вони віддано слухають
У них навіть є свій собачий соціум — більший пес Джамбо вимагає, щоб вся увага і їжа дісталася тільки йому, тому менший Макс частенько получає, коли його чухають за вушком чи дають їжу на очах в Джамбо.
Підйом був стрімкий і спекотний, всі швидко почали знімати теплі фліски, залишалися тільки в куртці та термобілизні. Вітру зовсім не було і йти засніженим лісом було приємно, ми тримали зручний темп, часом зупинялися.
фото Максим Баландюх
Сніг падав дуже рясно, очі аж боліли від всього білого довкола, лижні окуляри не допомагали й запотівали від снігу, що потрапляв всередину.
фото Максим Баландюх
В нашій групі було декілька фотографів, операторів та блогерів. Інша частина групи — фрірайдери — вирвалася вперед, їм вже кортіло кататися дикими схилами.
фото Borys Viktjuk
Мабуть, дуже сильно треба любити свою роботу, щоб тягнути всю техніку вгору-вниз та витримати таку складну зйомку
Хтопці з Ture облаштували великий теплий табір для ночівлі перед виходом у Верхню Гаджину з вогнищем і міні-піччю в наметі, справжнім шикуванням в горах.
Великий зимовий намет з пічкою, фото Максим Баландюх
Всі сиділи в затишномі наметі та пили чай, після підйому це було свято. В той момент вже нікому не хотілося виходити на вулицю.
фото Borys Viktjuk
Але пообідавши, фрірайдери і частина групи пішли шукати гарні місця для завтрашніх спусків. Інша частина залишилася допомогти в таборі та будувати іглу (будиночок з снігу).
фото Borys Viktjuk
Будування іглу то непростий процес, який займає близько 4-8 годин, в залежності від спритності, вмінь, структури снігу і знарядь для будівництва. Наші іглу були збудовані за допомогою спеціальних Ice Box — прилад в формі коробки, без дна й верхньої кришки та однією динамічною стінкою, яка відсувається.
фото Borys Viktjuk
Він зроблений так, щоб в нього було зручно трамбувати сніг, а ці цеглини неушкоджено викладати по спіралі. Виходить міцна конструкція. Іглу також можна вирізати за допомогою пилки, але це складніше та займе більш часу. Нам пощастило, бо сніг був в мокрий, добре ліпився, але все рівно іглу будували до пізньої ночі.
фото Максим Баландюх
На вечерю було 20 літрів (уявляєте?!) смачнючого борщу.Чомусь їжа в горах зварена на вогні, нарізана на “щопідрукупопадеться”, з лімітованими продуктами, завжди така добра, смачніша від ресторанних делікатесів. Наситившись по самі вуха, вогонь розслабив тіла і голови, добре було просто говорити: про мандри, мрії і все на світі.
фото Borys Viktjuk
У двох свіжозбудованих іглу ночувало 10 людей (по п’ятеро в кожній), всі інші в наметах. Нас 8 зупинилися у великому теплому наметі з пічкою. Тут були свої переваги і мінуси. Звісно, засинати було приємно і тепло. Хоча конденсат скрапував з стінок намету і мочив усі речі, але воно не було катастрофічно. Коли ми заснули, дрова в пічці згоріли й все в наметі замерзло. Тоді температура тільки на 1-2 градуси була вищою від тої, що на вулиці. О 4 ночі я добряче змерзла, одягнула весь одяг, що мала з собою і задрімала знову. Зранку, ті хто ночував в іглу казали, що засинати було холодніше, але температура трималася стабільно протягом ночі близько 0 градусів, це значно тепліше від нашого намету. Наступного разу, коли матиму таку можливість, точно спробую спати в іглу. Але якщо хтось має натяки на клаустрофобію, тоді краще не експериментувати з таким нічлігом.
фото Максим Баландюх
Третього дня ми йшли вище і планували вибратися на Шпиці. Йти було не складно, бо звиклося до снігоступів, а ще я залишила свої речі в таборі, взяла тільки светр та снеки, щоб пожувати на горі. Собаки були без упряжі та користалися кожним моментом, щоб покатулятися в снігу, погратися між собою та позачіпатися до інших.
фото Borys Viktjuk
Ліс закінчився й почалося найцікавіше. Було видно, що ми йдемо кудись високо й коли обертаєшся довкола бачиш масиви гір. Вниз стрімкий спуск, довкола все біле-білюще. Казка для любителів мінімалізму, що вміють помічати велич краси в деталях. Хоча нас застали хмари, але вони тільки надавали містичної атмосфери.
фото Максим Баландюх
Біля вершини, на Верхній Гаджині, було дуже вітряно та майже нічого не видно через сніг. Ми вирішили заховатися від вітру біля іглу, що вже було збудовано раніше. Випили чаю і кави з термосів і з надією чекали на “вікно”, а може розвидніється?! Але небо вже зовсім затягнулося, нічого не було видно навіть перед собою, тому ми не піднімалися вище до Шпиць.
Фрірайдери знайшли стрімкі місця для спуску і почали рвати сніг під лижами. Повні штани адреналіну, просто від того, що дивишся на них.
фото Borys Viktjuk
Особливо, коли фрірайдери стояли на вершечку гори й пірнали в сніг, їх вже не було видно, здавалося, що впали, але ні, технічно виринали і їхали далі. Мабуть, ці 15 хвилин спуску, таки варті кількагодинного підйому.
фото Borys Viktjuk
Це, звісно, надихнуло, щоб навчитися кататися на лижах, але чи мені колись так вдасться то вже велике питання. Потрібно мати залізними нерви та бездоганну техніку катання.
фото Borys Viktjuk
Спускатися мені було нескладно і швидко, хоча в стрімких місцях по-особливому небезпечно. Тіло не слухалося і ноги підверталися, пару разів в мене вискакувала нога з снігоступа. А ще ми починали йти неправильною дорогою, бо свіжий сніг замів усі сліди та змінив ландшафти, але за допомогою уважності та GPS, швидко ловили той момент і поверталися на правильну дорогу.
фото Максим Баландюх
Сільська дорога, дере’вяні хатинки на території кемпу, залізнична станція у Ворохті, місцеві й туристи метушаться — все було таким самим як і перед походом. А якихось пару годин тому ми були в гірській стихії.
В тому є своя романтика. Покидати теплі ліжка, затишні оселі й їхати в зимові гори. Коли манять незнані до цього місця і новий досвід. Гори забирають рутину, яка осіла в містах, і дають відчуття, що ти не просто існуєш, а справді живеш.