Дощового літнього вечора незапланована поїздка в «METRO» і, як часто буває, раптова зустріч з давнім знайомим. Костя мешкає у передмісті, в ще недобудованому, але затишному будиночку з виноградною аркою на дворі. Під теплі рукостискання, скоро домовляємося зустрітися сім’ями за дружнім столом.
Недільний ранок. Село Гора зовсім поруч з містом, а як тут спокійно і тихо. На вузькій вулиці лише квіти і дітлахи з велосипедом - перше, що кидається у вічі.
На нас вже чекають. «Доброго дня. Ми не знайомі, я Лєна!», - привіталася симпатична жінка.
За розмовами п’ємо холодний «Ячмінний Колос», в диму фруктових порід золотиться шашлик, на вогні мліє шурпа. В гарній компанії і смакує по іншому - від добавки не відмовився ніхто.
Зовсім поруч ліс і Ворскла. Потиху сонце йде на захід, спека поступилася, вирішуємо розім’ятися. До річки пролягає звивиста, крута стежина, яка духмяними травами одразу підіймає в пам’яті карпатські краєвиди. Я починаю розповідь про подорожі західною Україною і про те, як хочу в гори ще. Йдучи, розговорилися з Оленою на спільні теми, яка зі студентських років займається туризмом.
Випадкових зустрічей в житті не буває - знаємо ми всі. Бажання здійснюються - вірить кожен! Тоді, в росяній долині Ворскли, народилося знайомство, яке привело мене за тисячу кілометрів до групи туристів, які в багряному вересні подорожували Карпатами.
Довгоочікуваний вечір п’ятниці 20 вересня
Квитки в 11-й вагон 111-го поїзда сполученням «Харків-Львів» давно «на руках», останні приготування завершено. Вкоротив на годинку робочий день аби встигнути зібрати рюкзак. З собою тільки необхідні речі, зважені і пораховані продукти, коньяк з скляної у пластикову пляшку, надлегкі КЛМН.
Півторарічна доцюня «збирає» татка у похід, по своєму турбується аби нічого не забув. «Папа, тям… Папа, ня…», - ледве встигаю піймати помічника в черговій схованці. Звісно ж дякую Маленькій за допомогу і вкотре розкладаю речі по своїх місцях.
Кум не запізнюється. О 20.45 білий Qashqai біля під’їзду.
Група збирається на пероні «Полтава-Киівська», за кілька хвилин поїзд. Дощ в дорогу, це добрий знак.
Я без дождя не представляю тебя, Львов…» (с) Г.Кричевський.
21 го, о 13.25 ми у Місті Лева.
Перше що робимо – купуємо недорогі квитки у загальний вагон пасажирського «Львів-Рахів».
Приємні хвилювання переповнюють - ще якихось п’ять годин і ми у Яремчі!
До відправлення маємо час аби пройтися львівською бруківкою але вирішуємо поберегти сили – попереду гірський піший тиждень.
Випадкових зустрічей не буває… У переповненому вагоні займаємо місця поряд з колегами із Запоріжжя. Олексій і Данило ходили Кавказом, бачили Алтай, зустрічали в Карпатах Новий 2013-й рік, а зараз вдвох шукають осіннього екстриму. В Яремчі прощаємось. Ми виходимо, запоріжці їдуть далі.
Дев’ята вечора. Чи то сніг, чи то дощ? Дівчат залишаємо з речами, самі трьома ліхтарями йдемо до Прута. В долинці мокро і прохолодно. Колективом вирішуємо - перша ніч буде на вокзалі.
Касир люб’язно погодилася не зачиняти станцію о 23-тій, як вимагає розклад, і навіть поділилася ключиком від заповідних дверей WC.
Розійшлись вечірні пасажири. Не боячись калорій на ніч, ми смачно перекусили і зайняли вільні «ліжко-місця».
Незабутнє враження - перший в житті раз спати посеред людей, на дерев’яній лавці, замість подушки маючи пластикову півтора літрову пляшку, яка постійно лущить. Від холоду вберегла простинь-каремат. Як не згадати Висоцького: «…Сплю укрывшись звёздным небом, мох под рёбра подложив». І таки СПАВ!!!
День перший
Прокинулися о шостій. Вечірній «чи то сніг, чи то дощ» перетворився на привітне ранкове сонечко, блакитне небо і високі білі хмари. Вниз, центральною вулицею Свободи йдемо до першого на нашому маршруті водоспаду «Пробій» на Пруті.
Наш керівник, досвідчений водний турист, був тут катамаранами років з десять тому. «Ты знаешь, тогда мы не решились, а его можно «идти». Тут чистая пятерочка», - з думками на майбутнє говорить Олексій.
Ще рано. Сувенірний ринок тільки відкривають. Собі я хочу теплі, просторі шерстяні носки, Світлана спеціально з Полтави не везла ложку, Аня боїться холоду і взувається в біленькі кімнатні валянки. «Бугор», як себе іноді називає Льоша, холодний до покупок, сконцентрований – йому вести людей в гори.
Заходимо в найближче кафе. Сьогодні сніданок від офіціанта, а перше вогнище буде пізніше. Замовляю глінтвейн, борщ і млинці з м’ясом.
Біля 9-ї ранку. На містку збираються охочі побачити водоспад, а ми говоримо Пробію «До зустрічі!» і починаємо маркований маршрут. Наступна точка – водоспад «Дівочі сльози» на р. Жонка.
Сходженням шлях до «Дівочих сліз» не назвеш. Підіймаємося вологою лісовою дорогою з властивим такій місцевості пейзажем. Мотоциклом, повз нас, місцеві їдуть в гриби (на діалекті так звучить звичне нам «по гриби»).
Вже чути шум маловодної Жонки. В сонячному промінні перехід через потік, вгору від якого, ніби відповідаючи назві, на камінь тихо падають «Дівочі сльози».
Другий ривок і виходим на маленьку полонину. Середина дня, для туриста час перекусити. До обіднього столу консерви рибні, ковбаса, сало з гірчичкою.
На те він і перекус, щоб не розслаблятися. Поспіхом збираємося - попереду мальовнича полонина Туршугувата і хребет Явірник.
До заходу сонця маємо зійти на хребет, знайти вихід вниз і спуститися на полонину Верхня Зелениця, де плануємо ночівлю.
Після Туршугуватої, туристський маршрут огинає Явірник і синім маркером звертає направо. Але! Ми не шукаємо легких шляхів! З цього місця, йдемо до верхньої точки стежиною вказаною на карті ледь помітним пунктиром. Вертикаль градусів 60. Такі підйоми Льоша називає «торчок».
Торчок подолано!
Під ногами «живі» горганівські цикоти. Рюкзак відпочиває від плечей, а очі «п’ють» вже перший краєвид.
Явірник не зберіг явних слідів людини. Знаємо куди, але поки не знаємо як. Покладаємося на досвід. Керівник іде у розвідку і невдовзі знаходить дві палиці з надітими поверх пластиковими пляшками – початок стежки. Стежка доволі уявна…
Лісом чітко вниз і випадково виходимо до людей. Новий будиночок, в загоні вівці. Вітаємося і дізнаємося в пастухів де вода. Заморені підіймаємось на полонину, ставимо намети, розводимо багаття.
Перший день забрав багато сил, не гріх і по п’ятдесят…
День другий. Вітер і р. Женець
У вчорашньому повному штилі,
Ніхто й подумати не міг,
Що намети на землю кластиме вітер
Розкидає посуд, збиватиме з ніг…
(В. Минець)
Погомоніли за вечерею і розійшлись по своїх «будиночках». Двері за нами «зачиняло» високе зіркове небо. З полонини насичено, якось по іншому, виглядає «Чумацький шлях». Жодного натяку на негоду.
Тільки вмостилися і встигли зігрітися, як раптово зашуміли смереки і наші намети затріпотали. Карпатський вітер... Сильний, нерівний, поривчастий.
Мої спроби заснути були марними. В три години вийшов оглянути табір. Дерев’яний стіл встояв, а от залишений з вечора посуд довелося збирати попід ногами. За напівзруйнованим будиночком затишніше. Кладу приладдя на лавку і придавлюю дошкою.
Намет гнеться, підставив вітрові бока. В глибинах рюкзака знаходжу колишки і встановлюю розтяжки. Благо грунт кам’янистий і тримає надійно.
Знову лягаю. Вітер посилюється і вже продимає наскрізь подвійні стінки Hannah Serak, спальник, одяг. Годин з п’яти почали тримати наметові дуги або купол не ліг зовсім. Це був той нечастий випадок, коли хочеться, щоб ранок настав якомога скоріше.
О шостій командую «Підйом» і починаємо по черзі збиратися.
Поки один одягається і вкладає рюк, інший тримає все, що може полетіти. Скатерку вже не знаходим, столові приналежності збираю по землі. Не з легких завдання скласти намет, який більше нагадує вітрила.
Спільними зусиллями пакуємо речі і спішно тікаєм в долину річки Женець де на нас чекає, як потім з’ясувалося, карколомний спуск.
Чому карколомний? «До водоспаду можна стежкою, але там не так цікаво», - певно вирішив О. Семенов і повів групу до низу вздовж річки.
Тут було дійсно цікаво! Вода, слизький камінь, повалені впоперек дерева, одним словом - дрімучий карпатський ліс. Вся увага дорозі! Куди поставити ногу, чи втримає палиця, а може краще сюди, як жінки? йдуть…? Свідомість працює на самозбереження притупляючи інші відчуття. 25 кг. в рюкзаку за спиною наче пушинка.
Наш керівник, як і належить, першим дістався «фінішу» і зустрічає групу вже біля водоспаду.
Тут все обжито, тут люди.
На старому попелищі розводимо вогонь і готуємо кашу. З цікавістю за нами спостерігає дворічний малюк, якому на гостинець перепадає смачний шоколадний батончик.
Відпочивши, прямуємо далі. Зелений маркер приведе нас на полонину Хом’яків.
На підйомі зустрічаємо «легкоозброєну» групу, а біля самої полонини двох киян з кількаденним запасом провізії. Чоловік і жінка ночували на полонині, кажуть було холодно.
Дівчата відпочивають, а ми без «грілок» (так жартома називаємо рюкзаки) йдемо у розвідку. Полонина поєднує підніжжя двох вершин: Хом’як 1542 м і Синяк 1665 м. Сьогодні їх майже не видно через дуже низьку хмарність. Густий небесний туман, час від часу, накриває полонину огортаючи нас дрібними краплинами.
Хом’яки популярне серед туристів місце, але сьогодні, на щастя, ми тут самі. В нашому розпорядженні два будиночки і напиляні пастухами дрова.
Від вітру і дощу цієї ночі врятує «матрьошка» - намет всередині будинку
Помешкання назвали «двокімнатний люкс».
Була щедра вечеря при свічках і 0,5 «Nemiroff з перцем» на чотирьох. Солодко спали під акомпанемент мишачого піру, шквального вітру і дощу.
День третій.
Стрибожі внуці до ранку вгамувались. Ясне небо, лагідне сонечко і неповторний краєвид на вчорашній Явірник
Снідаємо і далі до низу. За кілька годин цивілізація і Bukovel.
Після Женецького бурелому, шість кілометрів по зеленому маршруту справжня прогулянка. Є час фотографувати, помилуватися природою.
На «кам’яних ріках» розминаємося з групою іноземців (мова здається французька).
Стежина прагне до низу, наближається і шумить колесами асфальтова дорога.
Нею дістаємося в серце Буковеля. У розпалі підготовка до лижного сезону. Закінчується будівництво штучної водойми для снігометів. Чаша засипана щебенем, а вода прозора, бірюзова.
Грибники підказують шлях до перевалу Столи і попереджають: «тільки там болото». На розмитій глині в пригоді стали трекінгові ботинки.
До вечора вийшли на розташований у найпівденнішій точці заповідника «Ґорґани» перевал. Табір розбили навпроти єгерської хати.
Того вечора погано горіли дрова і була мутна вода з криниці.
Туристи повкладались, а четверо в будинку до глибокої ночі продовжували гамірне застілля. Певно їх дратувала російська мова, бо іноді в нашу адресу лунали не надто дружні висловлювання. Останнього заспокоїв рясний нічний дощ.
День четвертий. «Разбудит утром не петух, прокукарекав…» В.Висоцький. Коза поднимет, как человеков
На ранок знову сонечко. Першою прокинулася єгерська коза Бона і одразу завітала в гості, посмакувати супу з казана. Газда попереджав: «Остерігайтесь кози. Краде все, що не так лежить».
Нас будить дружний дзенькіт тарілок і клич господаря «Бона, до мене!». Льоша першим виходить «на бій» але тварина не сприймає російського «пошла от сюда» і виставляє чужинцеві роги. В підтримку Бони з ганку чуємо: «Шо пошла? Пошла... Вам же говорииилося!? Боона, принеси но мені їхній фотоапарааат».
Сніданок вирішуємо не готувати – дрова мокрі та й затримуватися тут більше не хочеться.
Далі нам на Бистрицю. Асфальту тут ніхто не прокладав.
По щиколотку в’язнемо в глині, де вдається обходимо лісом. Весело! Погоди поганої немає, є непідходяще екіпірування. А була ж думка взяти невагомі Леміго. В голові крутиться пісня С. Трофімова «…Женушка моя, не плач не горюй, всё у нас наладится. Кто же виноват, что в нашем раю жизнь такая задница».
Та маленькі неприємності скоро закінчуються і ми виходимо на світлу сонячну поляну.
Тепло. Одразу хочеться роздягтися. Принагідно розвішую сушитися речі, всюдихідні боти тимчасово змінюю на кросівки і йду з милом «в душ».
Звідси не поспішаємо. Насолоджуємось погодою. За розмовами на історичні теми готуємо обід. Непомітно пролітає час. Ще трохи йти.
На підходах до Бистриці поодинокі гуцульські обійстя.
Схилами гуляють корови наповнюючи гірську тишу неповторним передзвоном нашийних дзвіночків.
Хтось мотоциклом приїхав «в грибиии».
Під самою Бистрицею, на переправі застряг європейський лісовоз.
Ночуватимемо сьогодні в готелі.
60 гривень ліжко і 100 гривень година руської бані. Парілка, холодне пиво, ковдра, подушка - бальзам на душу після 5 діб польових умов.
День п’ятий. Катерина, Станимир і суп з дощем.
Вранці 26-го хмарно і прохолодно. В номері запітніло вікно (чомусь воно одинарне). На 9.30 виходимо на автобус і їдемо до сусіднього Максимця.
Як і в більшості гірських поселень, в селі одна центральна вулиця. Діти йдуть до шкоди і незвично вітаються: «Слався!».
Переходимо третій місток і біля «Білого хреста» 1908 року звертаємо з «бродвею» на лісовозну дорогу, яка вужем підіймається догори.
Протяжним «вззззззз» гірську тишу порушує бензопила, раз по раз кладуть голови на землю смереки.
Камінь змінюється на трави. Ми на полонині, біля будинку скотарів. Сезон випасання закінчився, худоба вдома, а в хаті, певно, хтось затримався. Замкнено, під стріхою складені дрова.
Від вітру сховатися ніде. Обідаємо за столом при вході.
Середина дня. Ще «кількасот кроків» на підйом.
На самому хребті широка населена полонина.
Тоді подумалось, як високо і усамітнено живуть люди. За відсутності господаря, зляканий пес справно відпрацьовував всій шматок хліба і ще довго проводжав нас розголосим гав-гав…
Осінь – пора ягід в Карпатах і, для місцевих, можливість підзаробити. Де не ходили голі кущі, а тут над самісінькою стежкою ожина.
Скинемо рюки і затримаємось! Помітив, що в різних місцях, ягода різна на смак. Буває водяниста і переросла, а ця наче відбірна.
Звучить Льошин позивний: ЕВА?!, - йдемо далі. Попереду, наче двогорбий верблюд, поєднані підніжжям Катерина і Станимир.
Соромно зізнатися, але з 5 учасників на вершинку Станимира пішов один Семенов.
Верхотура на сьогодні закінчилася, можна взяти зайву вагу. Соковитий мох сяє кришталевими краплями роси, всередині красень білий гриб.
Йдемо старою розмитою дорогою, яка нині більше нагадує яр. Повсюди повалені дерева. Гущавина, де за день не зустрінеш живої душі. Тут, за надцять кілометрів від найближчого населеного пункту, одиноке господарство. Знаходять себе люди у єднанні з природою.
Досвід багато вартує! Маршрут новий, але наскільки орієнтований і прорахований! Для розміщення табору поляна біля води. До темна маємо час організувати ночівлю і приготувати вечерю.
Дощик, що цілий день збирався, ввічливо чекав доки закипить казан і ми поставимо намети. Грибну юшку доварювали і їли в плащах. «Суп з грибами і дощем», - вдало пожартував Андрій.
Дощ дощем, а в наметі сухо й затишно. Тієї ночі хтось чотириногий тупотів копитами і глибоко дихав. Вийти на зустріч я не наважився. Думаємо то був олень.
27 вересня – День туризму. Мені довірили карту!
Не знаю хто чи що нам допомагало, але на ранок знову сонечко. Про нічну негоду нагадували хіба що сухі прямокутники від палаток.
Не випадково, в день туризму на нас чекає найвеличніший в українських Карпатах Манявський водоспад.
Йти до нього приблизно вдвічі менше ніж вчора - такий собі подарунок від керівника.
Цього ранку Олексій Володимирович несподівано передав мені карту і запропонував вести групу. Дуже хвилюючий момент! Для мене в принципі дуже важливою була оцінка людини, яка не знаючи новачка запросила в групу, а тут довіряють карту. Скажу чесно, було дуже приємно!
Святковий шлях до водоспаду пролягає через полонину Ріпна.
Звідси видно президентську резиденцію і хребет Чортка, з якого, судячи по карті, вниз веде потаємна стежина, яку ще належить знайти.
На Ріпній довго не затримуємось - пролітає сніжок, холодно на спітнілу спину. На карті, знаком Тільця, показані напівзруйновані стайні. Посеред дороги хтось залишив відро з молоком.
Скільки воно стоїть? Звір не випив і не перевернув?!
У напрямі Чортки розлога полонина врізається в ліс. Стежка явна, потім губиться в кущах чорниці і врешті виводить п’ятьох на чортківські цикоти.
Як і на Явірнику, тут збереглися укріплення часів Першої світової війни. Наче символ пам’яті, поруч виросла берізка.
Про братовбивство замислюватися не хочеться, коли навколо така краса!
Входимо в густі зарості. На думку Льошки, довго йдемо і вже повинна бути стежина, яка з’єднає наш шлях з червоним туристським маркером. Нарешті щось схоже на змійку до низу. Насправді - крутий спуск без натяку на перебування людини. Під ногами сплетіння коренів поросле мохом і вкрите голками. Йдеш як по перині, палиці пірнають вглиб. Невимовні пахощі!!! Такими спусками ходити приємніше, ніж прямою по асфальту.
Слідом за Олексієм продираюсь крізь ялинові лапи, сучки деруть каремат, два майже вертикальних метри і я стою на ходженій доріжці. Очі шукають і скоро помічають на молодій смереці позначку про найскладніший, червоний маршрут. Прив’язалися. У напрямку Маняви дорогою постійно вниз.
Приблизно 15та година. Як і обіцяв Олексій Володимирович, ходовий день на сьогодні закінчено. До темна так багато часу, щоб насолодитися природою зручно розмітитися на новозбудованому для відвідувачів майданчику.
В нашому розпорядженні затишні альтанки, навіси, столи з лавками, місце для ватри з нарубаними сухими дровами.
З нагоди свята приготуємо наваристий грибний суп і посмажимо грибочки з цибулькою.
З самої Полтави, в моєму рюкзаку чекав своєї черги коньяк. Зі Святом, туристи!!!
Вже смеркалося, коли на наш вогник завітав гуцул Василь з двома браттями меншими: Амуром і Приблудою. Чоловік на прізвисько Бен додав колориту в наш і без того не сумний вечір. Цікаво було чути «йо» замість «так», «ватра» замість «костёр», незабутнє «Щооо є? Сіів!», - на гавкіт Приблуди.
Запросили Василя до столу. Ложка в його кишені знайшлася, тарілкою ж послужила обгоріла у вогні бляшанка з-під тушонки.
Почастували Бена святковим коньяком і дали з собою літрову пляшку олії.
Попрощавшись гість пішов і поніс з собою, як мені здалося, таємничність: хто ця людина, чим живе і чим займається? Говорив що єгер, але дивлячись на нього посумніваєшся.
Останній день - мінорний. Захопилися благами цивілізації і проминули Бухтівецький водоспад.
Можливо це звучить сумно, але останній ходовий день нічим особливим не запам’ятався. Зі слів Льоші, схід з маршруту часто буває таким.
Новозбудованою дорогою, орієнтуючись на вказівник «Бухтівецький водоспад. 7,5 км» пройшли кілометрів п’ятнадцять-двадцять.
Дорожні будівельники «сплутали карти», шляхом загубився червоний маркер, а з ним і «стара тракторна дорога», якою мали б вийти до останнього на маршруті Бухтівецького водоспаду. Коли усвідомили «промах» повертатися було вже далеко.
То ж, закінчили хід зеленим маршрутом на автобусній зупинці в Пасічній.
Маршруткою до Надвірної, а звідти спонтанно на Івано-Франківськ. Раптові рішення часто позитивні і сьогодні, замість холодного надвірнянського вокзалу, ночуватимемо в шикарній двокімнатній квартирі у місті Франка на вул. Галицька, всього за 70 гривень з людини.
Вдалося випрати і висушити брюки. На завтра автобусом до вокзалу Львова, в 13й вагон 112 поїзда. «Полтава-Київська» о 8.05.
Наступний маршрут, цілком ймовірно, розпочнемо з Бухтівецького водоспаду.