Побачити Карпати за тиждень: день четвертий та п'ятий

Мандрівний щоденник Миколи Бризіцкого

План на цей день подорожі був надзвичайно простим: ярмарок у Косові, поїздки гірським хребтом на конях, рафтинг та маловідома Тернешорська лада. Суботній ранок ми провели на “вібромасажерах”, ім’я яким “дорога-між-Верховиною-та-Косовом”. Якщо бути відвертим, ярмарок у Косові не вразив: базар як базар, я бачив і більші (проте коники з сиру тут були куплені жменею). На зворотній дорозі домовились про екскурсію на конях та рафтинг.

Сирні коники — не просто ефектний гостинець, а справжній витвір мистецтва! Цього коника виготовила Марія Іванівна Петрів, с. Брустури, Косівський район

Наша кінна екскурсія починалась з Дземброні. Мені дістався дванадцятирічний роботящий кінь, з яким спільну мову ми знайшли одразу при всій його ліні і старому принципу послуху – “без бука не йде наука”. Коня я не шмагав — вистачило просто взяти у руки ломаку. Розмова після цього клеїлась одразу, а під кінець прогулянки я її викинув – кінь слухався безвідмовно.

Спочатку ми рухались дорогою, а потім пішли вгору. Коням було складно, каміння і болото на дорозі плюс ноша і повсякчас стрімко вверх. Декілька разів зупинялись і давали коням спочити, щипнути трави і сьорбнути з калабані. На вершині подих спер краєвид – повітря було настільки чистим, що Чорногірський хребет був ближче, аніж простягнута рука.

Олександр Науменко. Гори біля Дземброні

Дорога назад була веселішою, коні йшли охочіше, а в стременах навіть довелось ставати аби не звалитись коневі через голову. Коні люблять ходити слід у слід, особливо якщо ви не перші, кого вони возили. Тому у вас буде вибір – стати впертішим за коневу звичку або — ломака.

Наступний ранок розпочався із зустрічі мого кращого друга, що перся з Полтави через всю країну заради одного дня у Верховині (часом робота – річ немилосердна).

О 8 ранку ми всі були в точці збору, завантажились в пасажирську будку ГАЗ-66 і рушили в ту ж таки Дземброню на рафтинг Чорним Черемошем. Верхнім одягом, захисним шоломом та жилетом нас забезпечили, але взуття потрібно мати змінне. Я не взяв, але гуцули – люди щедрі, дали взуття на розмір менше. Воно було мокре. На місці взувся і остаточно полюбив гуцулів!

Надувний жовтий човен, нас шестеро у пошуках нових вражень та інструктор. На більш ніж дві години ми стали однією командою (і це після нетривалого 10-хвилинного інструктажу!). Рівень води в річці напередодні піднявся, тому пороги проходили швидко, вода неслась бурхливо, нас добряче кидало та обливало з ніг до голови. Звичайно, що це не як у фільмах: рівень простіший і, як для новачка, досить пристойно все. Інструктор — хлопець веселий, на спокійних ділянках розповідав цікаві історії та сипав анекдотами.

Карпати, коли пливеш річкою, виглядають зовсім інакше і краси свєї не втрачають. Один завбачливий чоловік взяв із собою GoPro, тому згодом всі мали змогу насолодитись відео сплаву. Сплав наш, а відео — Віталія Крижановського:

Тепер на нас чекала Тернешорська лада. Знайти її буде «по-карпатськи» легко: потрібно протруситись ямами в напрямку Косова, перетнути Буковецький перевал, а на в’їзді у село Яворів за мостом повернути ліворуч. Далі — триматись невеликої річки і рухатись вверх за течією, перетнути її можна на машині і далі йти пішки, потічком, переходити його NN кількість разів і бавитись, складаючи камінці для переправи, щоб ноги не замочити. На фініші — перелаз, підйом на горб, стара хатина, сад і кінь. Кінь — орієнтир непостійний, а от скелі, які височіють за ним — ні!

Микола Бризіцкий. Тернешорська лада.

З усіх раніше бачених Довбушевих скель, каменів і тому подібного Тернешорська лада буде тепер займати перше місце у моєму особистому рейтингу. Кількадесят метрів — що вгору, що в ширину — самотні дерева в певних місцях, камені розміром із хорошу копицю сіна, декілька проходів, якими можна пройти скельний комплекс від низу і до самісінького верху. Але потрібні залізні нерви і відчайдушність, щоб залізти на маківки велетенських брил — камені круглі й щоразу здається ніби це край і ти за крок від прірви.

Микола Бризіцкий. Така вона, Тернешорська лада.

Легенда оповідає, що ці камені склали «прагуцули» кілька тисяч років тому як символ жінки-праматері. Що найдивніше, комплекс не є монолітним, на відміну від того ж Писаного каменю. На гору, біля підніжжя якої і стоїть Лада, ми піднялись, проте ліс завадив побачити все довкола. Зате на найвищий камінчик видерлись. Після того одразу попрямували на Буковецький перевал і високим темпом пішли до Писаного каменю. На перевалі видно, де починаються Українські Карпати і як вони прямують до Румунії, а краю гірської системи в тому напрямі ми так і не побачили! Часу було обмаль, сонце хилилось до горизонту, тому намагались збільшити темп. Прийшли на місце буквально перед заходом сонця. Вилізли, відпочили і десь опів на дев’яту вечора пішли назад.

Микола Бризіцкий. Горам кінця-краю немає!

На зворотній дорозі почав накрапати дощик, опустився туман і дув неслабенький вітер, однак враження того дня давали сили і штовхали вперед. Вечеря проходила уже під совині нічні співи, а обпечена вітром шкіра обличчя те й діло розтягувалась у посмішці під враженнями від побаченого.

Меню